НАРОДНИЙ РУХ УКРАIНИ
Сумська обласна органiзацiя

Що таке націоналізм і як його "подавати"? (можливий рецепт)

08/Бер/2011, 00:37 Додана в: Публіцистика від Петрович коментарів (0)

Коли мова йде про націоналізм в Україні, чи то на телешоу, чи в межах повсякденної балаканини, люди, які чомусь беруть на себе право виголошувати істину в останній інстанції, при тому не маючи необхідних знань і роблячи свої висновки цілком тенденційно, актуалізують у межах повсякденного дискурсу цілу низку забобонів та деструктивних стереотипів відносно того чим є націоналізм і в чому його загроза.

Проблема формування національної ідентичності та модерних націоналізмів – це питання, що займає значну частку досліджень у межах різноманітних соціальних наук (соціології, історії, політичної філософії тощо), разом з тим, ці набутки ніколи не стають аргументом у дискусіях, які виносяться на публіку й виголошуються чи то міністрами із сумнівною освітою, чи людьми які просто прагнуть не мовчати, незалежно від того, що говорити чи що робити предметом обговорення. Та невелика частка інтелектуалів, які часом публічно з’являються й приймають участь у цих обговореннях, розбавляючи сукупність політиків, демагогів, сумнівних активістів, партійних функціонерів чи молодіжних лідерів, не здатні змінити ситуацію сутнісно. Не є дивним, що значна частка з них просто відмовляється приймати участь у публічних дискусіях, тим часом передаючи картки в руки особам, які з радістю беруть на себе обов’язок виголошувати заяви, зміст яких або лякає за безглуздістю, або ж шокує за відвертим фальшем.

Негативні стереотипи відносно націоналізму, можна звести до двох пунктів: націоналізм – тотожний фашизму і є його різновидом, у зв’язку з цим – націоналізм – деструктивна ідеологія.

Отже, як правило, різноманітні Табачники, Симоненки таким чином вирішують складне теоретичне завдання щодо визначення суті далеко не тривіального явища, яким є націоналізм.

Спробуємо найбільш загально, наскільки допускає обсяг цієї статті, проаналізувати сенс негативних стереотипів. Забігаючи на перед, вказуємо, що цей аналіз призведе до двох протилежних висновків:

-націоналізм не є тотожним фашизму й це різні соціальні явища;

-по-друге, націоналізм взагалі не можу бути визначений крізь поняття ідеології. Націоналізм – не є ідеологією, на відміну від фашизму, а отже, понятійне співвіднесення взагалі неможливе.

У першій чверті ХХ ст.., відомий німецький соціолог Карл Мангайм, аналізуючи «науку про ідеологію» за останні кілька століть, визначив так зване «тотальне поняття» ідеології. Ідеологія – це всеохопний і програмно структурований світогляд. Ідеологія передбачає наявність програмних засад щодо всіх сфер суспільного життя: від політичної та економічної до рівня побуту й повсякдення. Будь-яка ідеологія, що з’являється в певний історично обмежений період часу, продукується певними соціальними групами в межах конкретної соціальної ситуації, яка визначає основний зміст ідеології. Отже, ідеологія, передбачає відносну соціально-історичну конкретність (вона виникає у зв’язку з певними умовами й виражає «утопічну свідомість», -бачення змін і порядку, відповідно до норм групи, що будучи поставленою в ці соціальні умови, продукує дану ідеологію), а також відносно чітку структурованість програмних засад.

Природа стереотипів і деструктивних забобонів, пов’язаних із явищем націоналізму, очевидна. У науці є універсальний прийом формування понятійно-категоріального апарату. Будь-яка категорія чи поняття, є абстрагована схема, що в прагненні передати зміст і суть явища, ніколи не тотожна йому в цілому в усіх можливих виявах. Але наука немає іншого більш досконалого прийому, схеми – це схематизм, це недосконалість, але нічого кращого науковий дискурс запропонувати не може. Приблизно така сама ситуація в критиків націоналізму – вони не прагнуть розібратися в суті явища, про яке говорять, вони примітивним способом схематизують і подають спрощену схему як модель тотожну.

Якщо спробувати проаналізувати це глибше, стає очевидним, що націоналізм не є ідеологією, його сутність ширша за поняття ідеології, його коректніше визначити як світогляд. Він є набором найбільш загальних істин, ідеалів, цінностей та переконань, але не є однозначно програмованим і структурованим світоглядом. Націоналізм як світогляд, може знаходити вираження в різних ідеологіях, але сам при тому не бути ідеологією.

Націоналіст може бути лібералом, а може – консерватором, він може бути монархістом, а може – республіканцем, націоналіст може виступати за легалізацію одностатевих шлюбів, евтаназії чи абортів, а може бути яскравим противником цього. Ні перше, ні друге, не позбавляє його права називатися націоналістом, бо аборти, евтаназія чи одностатеві шлюби – це не є наріжний камінь націоналістичного світогляду. Це проблематика, що є конкретно-історичною, а отже торкається ідеологічних засад крізь які націоналізм реалізується. Тож, якщо націоналіст – є консерватором, то можливо він виступить проти абортів, а якщо лібералом, то можливо допускає їх.

Річ у тім, що засади націоналістичного світогляду, можуть реалізуватися крізь різні соціальні програми, тобто ідеології. Націонал-лібералізм, націонал-консерватизм чи інтегральний націоналізм – це ідеології, а ось націоналізм сам собою – ідеологією не є.

То ж коли який-небудь критик з піною на устах, кричить про «загрозливу ідеологію» націоналізму, у пристойному товаристві (якого, шкода, так замало на наших телешоу), має уточнювати яка ідеологічна реалізація націоналізму його дратує – у консервативному, літеральному чи комуністичному варіанті. Останнє, до речі, цілком не є фантастикою, як може здатися на перший погляд. Навіть наші сучасні українські «комуністи», наприклад на світоглядних засадах, реалізують ідеї радикального російського націоналізму, це очевидно, коли проаналізувати риторику комуністів відносно російської мови, «фальшування» української історії чи ще чомусь подібного. Вони також є націоналісти, біда, що не українські.

Поєднати дві ідеології, вкрай складно, тому так складно уявити ліберал-анархіста, а ось націонал-ліберала – цілком. Неможливо уявити соціал-демократа, водночас консерватора, а націонал-консерватора – цілком.

Отже, мова йде про різні рівні різних соціальних явищ. Для ілюстрації – співвідношення націоналізму та ідеологій можна уявити за тим же механізмом співвідношення релігії та конкретних конфесій. Останні – змінюються, зникають, трансформуються, знову відроджуються і так далі, тоді як сама ідея релігії – лишається недоторканою. Якби релігійна проблематика обмежувалася дискусіями про Трійцю, колінопреклонінням при Причасті чи допустимості ікон у богослужебній практиці, то релігійна свідомість зникла принаймні за кілька століть, а вона існує тисячами років, хоча окремі релігії історично мінливі.

Отже, конкретна соціально-історична ситуація, робить мінливими окремі ідеології, світогляд зберігає свою сталість і цілісність, завдяки своїй більшій мірі абстрактності та загальності. Його складніше атакувати, бо він є менш конкретним від програмної ідеології, програма якої, очевидно, формуються в залежності від обставин існування групи, що продукує цю ідеологію. Зміна історичної обстановки, може призвести до певної міри застарілості окремих ідеологічних програмних засад, а це вже простір для критики.

Коли ж ми торкаємося проблематики змісту тих найбільш загальних цінностей та ідей, які націоналізм пропонує як світогляд, але не як ідеологія, то ідеї національних цінностей, нації як ідеальної уявленої спільноти, що забезпечує інтегрованість та комунікацію, ці ідеї актуалізуються по-різному. Складність аналізу цих явищ, якраз і призводить до існування побрехеньок відносно «агресивності» та «злочинності» націоналізму.

Націоналізм на етапі свого становлення був світоглядом войовничим, але не «агресивним». На подібне позначення, блискуче підходить термін Томаса Манна – «войовничий гуманізм». Модерні націоналізм, тобто ті, що є найбільш близькі по духу до тих ідеологій, які визначають себе як правонаступники націоналістичного світогляду, почали формуватися в епоху Нового часу зі становленням модерних націй. Це було наслідком зміни ідентичностей. Змінилося людське самоусвідомлення. Замість станової корпоративної держави, формувалося поняття «нації», з ідеалами рівності – це відбувалося на противагу ідеї боговстановленості влади, яка спиралася на чітку ієрархічну систему з визначеним юридично місцем всіх і кожного. Великі соціальні групи, які хоча й впливали на формування суспільного багатства, вони як правило, єдині сплачували податки, але не приймали участь у прийнятті суспільних рішень. Тому націоналізм – це світогляд виключно правовий і починався він як світогляд егалітарний. Нідерландських гезів, які підняли повстання проти «законного монарха» й здобули незалежність своїй країні, а також англійських пуритан, які відправили на ешафот Карл І, за звинуваченням у невиконанні обов’язків перед підданими, - можна вважати першими модерними націоналістами.

Нову систему ідентичностей, націоналізм будує на культурних уставлених традиціях, саме тому для націоналістів принципове значення часто мають мовні, релігійній питання тощо. Націоналізм, як ми бачимо, є явищем, перш за все, культурним, а вже потім політичним. Тобто націоналізм може мати конструктивне політичне вираження, лише за умови його здатності конструювати систему культурних ідентичностей, що спираються на ідеї спільної мови, історії, походження, цінностей тощо. Щось подібне писала у своїй відомій роботі про Івана Франка, Оксана Забужко, яка пропонувала розрізняти «національну ідею» як поняття ширше від «націоналізму» як ідеології, але це прагнення цілком пояснюється намаганням відійти від не особливо політкоректної термінології, хоча, як стає дедалі очевидним, націоналізм складно вписати в поняття ідеології.

Богдана Хмельницького, наприклад, допустимо вважати першим українським націоналістом і це при тому, що реакційна історіографія мусолила тему про «воз’єднання» з Московією й тому подібні сумнівні речі. Перш за все, він перший український політик, який сформулював тезу незалежності Української Держави в її етнічних межах (знаменита його теза польським послам: «Сидіте ляхи у своїй Польщі, а нам козакам – України вистачить», або ж «Визволю весь руський народ з неволі лядської»). При чому, слово «руський» не слід фальшувати як це часто робиться. При формуванні української ідентичності, звернення до епохи Київської Русі, було важливим механізмом формування саме модерної української ідентичності. Серед української інтелігенції у ХІХ ст.., вживання слова «руський» було принциповим. Коли Іван Франко, один із найбільш яскравих борців проти імперіалізму будь-якого ґатунку, чи то російського, чи то польського, при заснуванні однієї з перших радикальних політичних партій модерного зразка, що ставила за мету відновлення незалежності та соборності України, вніс в її назву «Русько-Українська Радикальна Партія», аби легітимувати претензії української ідентичності та києво-руську спадщину, безпардонно монополізовану царатом. Те ж саме знаходимо в грандіозному за задумом, проекті Михайла Грушевського – свою фундаментальну роботу з української історії, він назвав «Історія України-Руси». Але надалі страх, що «руськість» в плані ідентичностей, буде сприйматися як «російськість», аби цього не допустити, вітчизняна інтелігенція – головний чинник формування ідентичностей, відмовилася від цього формального поєднання, лишивши його фактичним.

До того ж сам Б. Хмельницький, цілком по-європейські пояснював московському послу Г. Унковському, легітимність Визвольної війни українців проти поляків. І ця легітимність підтверджувалася не просто фактом сили, кшталту – козаки мали самопали, а тому праві, а з юридичної точки зору: «Ми, короля їхнього не обирали, тож не є він нам королем».

Бачимо, що правова ідея та ідея «народного суверенітету», є принциповою ідеєю націоналізму. Останнє блискуче втілено в першій європейській та світовій Конституції Пилипа Орлика, де була закріплена ідея договірного походження державної влади та її відповідальності перед тієї спільнотою, що делегує цю владу – народом, адже Конституція укладалася як «Договір між Його Ясновельможністю Паном Гетьманом, Генеральною Старшиною, Військом Запорозьким, всіма Станами та всім Українським Народом».

Людина, що обмежує, український націоналізм С. Бандерою, Р. Шухевичем та ОУН – є людиною просто з низькою культурою.

Зрозуміло, що більшість деструктивних стереотипів, які продукується вихованцями Вищої партійної школи, відносно націоналізму, мають саме таку природу. Але не слід заперечувати провини тих людей, які самі називають себе націоналістами. І відповідно широкий світогляд і культурне явище, підпихають під власну програму. Яка організація найбільш буде з’являтися в ЗМІ, та й буде асоціюватися з націоналізмом. Бо маса, як відомо, реагує на тиражованість. Наприклад, якщо пан О. Тягнибок називає себе націоналістом і виступає за президентську республіку, а я також вважаю себе націоналістом, але є прихильником парламентарної республіки, то виходить або він, або я «неправильний» націоналіст. Якщо, припустимо, я член його організації, то мене можна з неї виключити, бо я не поділяю її програмних засад. Тоді я припиняю бути свободівцем, рухівцем, нунсівцем чи християнським республіканцем, але лишаюся бути націоналістом.

Отже, на додачу до вірних членів «академії червоної професури», значною мірою, провина на самих націоналістах за спотворене уявлення про світогляд націоналізму серед обивателів. Аджеокремі партійці зводять суті націоналістичного світогляду до вузьких програм власних організацій. Тож загальне і складне явище, нівелюється до форм історичної конкретики і автоматично опиняється у фокусі настільки ж некоректної критики, як і некоректного представлення. Але те, що всупереч таким неоднозначним явищам, націоналістичний світогляд продовжує існувати, залишаючись актуальним, вказує що навіть ідеологічна програмність не здатна затьмарити конструктивної суті явища, яке щонайменше століттями сприяло справі людської свободи.

Володимир Шелухін